Головним фільмом Гаса Ван Сента, хоча з моменту його виходу на екрани минуло вже двадцять років, залишається “Слон” – його кіноверсія сумнозвісного реального масового шкільного вбивства в школі “Колумбайн”. Естетично абсолютно досконалий (щоправда, порівняння його з балетом – чергова дурість російськомовної Вікіпедії), у свої останні двадцять хвилин він стає ще й абсолютно аморальним, оскільки численні сцени вбивств двома школярами своїх однокласників показані з відсутністю будь-яких режисерських емоцій. (Тут Гас Ван Сент змушує згадати ще одного режисера з такою самою якістю – Міхаеля Ханеке).
Поєднання цих двох якість виявилося настільки привабливим для каннських снобів, що в 2003-му році на Каннському кінофестивалі “Слон” отримав одразу два головні призи – Золоту пальмову гілку і нагороду за кращу режисуру. (Ханеке, до речі, теж улюбленець Канн – у нього дві Золоті пальмові гілки).
А за п’ять років до цього Гас Ван Сент зняв (або, точніше, “перезняв”) “Психо” Альфреда Хічкока – буквально кадр за кадром і в кольорі. Знову ж таки, з формальної точки зору все було іноді навіть краще, ніж у Хічкока, але цього разу сноби (тобто в даному випадку – кінокритики) фільм не оцінили, а глядач на нього не пішов. До речі, і в Каннах у 2015-му році “Ліс самогубців” Ван Сента теж не лише не оцінили, а й навіть освистали.
При цьому він ще й вміє робити мейнстрімні фільми з такою самою майстерністю, як і артхаусні, що доводять дві його номінації на “Оскара” (“Розумниця Уїлл Хантінг” та “Харві Мілк”).
Загалом, схоже, що Ван Сент просто робить (знімає) те, що зараз хоче. А що ще треба художнику?
